Слідкуєте за проектом «Я зможу! Натхнення. Можливості. Успіх»? У ньому беруть участь жінки, які стали відомими завдяки своїй успішній роботі в політиці, бізнесі, моді, соціальних та благодійних проектах. Вони діляться своїми історіями про досягнення та падіння й підтримують молодих жінок, які знаходяться на початку свого шляху.

На сайті проекту вже є багато відеоінтерв’ю, радимо переглянути! А поки ділимося деякими порадами та історіями учасниць проекту, що стосуються вибору своєї професії, перших кроків у професії та відданості своїй справі.

Ольга Броварець, біофізик, доктор фізико-математичних наук

Наука мені дала можливість працювати в колективі амбітних людей! Вони мене заряджають своєю амбітністю. Коли я бачу, що мої західні колеги мають чудові показники, мене це заводить, адже в Україні можна не гірше реалізуватися в цій галузі. Наука дає можливість бачити світ. Коли я захистила кандидатську дисертацію, то я півроку їздила по конференціях, відвідувала Європу! Це справді цікаво. Цікаво зустрічатися з розумними людьми, з науковцями, обговорювати не тільки наукові питання, а і соціальні, суспільні питання.

На етапі вибору професії, на етапі вибору шляху в своєму житті важливо випробувати себе в різних сферах. Бути відкритими до всіх можливостей, які в тебе є. Випробувати себе в ролі акторки, в чоловічих професіях, в ролі програміста, в будь-яких професіях. І якщо буде відчуття, що тобі це дійсно подобається, ти готова цим займатися 24 години на добу, 7 днів на тиждень, варто скласти маленький план дій і прикладати максимум до їх реалізації.

Зоя Литвин, голова громадської спілки "Освіторія", засновниця Новопечерської школи

Підпрацьовувати я почала ще з першого курсу - відповідала за розсилку на підприємстві батьків одногрупниці. Пам’ятаю, як дуже мало я заробила, була втомлена, добиралася додому десь о 2 ночі, а завтра треба було на пари на 8:30. І я просто на все, що заробила, купила собі коробку Raffaello.

Перша сходинка у сфері освіти  була в Молилянці. У нас був клуб активних студентів, і ми з першого курсу ходили до дитячого будинку та спілкувалися з дітьми. Як студенти ми не могли принести їм якісь цукерки, подарунки. Але ми приносили їм себе, свій час, вигадували якісь ігри - це було класно.

Перша програма, яка з’явилася у мене з приятелем, називається “Перша професія”, і на неї мене надихнули ті діти. Я зрозуміла тоді, що дуже важливо приносити дітям не цукерки і апельсини, які закінчаться через кілька днів, а важливо робити їх самих краще, давати їм якісь інструменти, які вони зможуть використати.

Анна Немцова, Кореспондент журналу Newsweek, видань The Daily Beast, Foreign Policy, військовий журналіст

Колись, у 99 році, мій наставник пояснив мені, чому ми в Чечні, чому ми приїхали сюди, коли ось тут входять російські танки, чеченські біженці, а тут вже табір народжується на наших очах. Тому що ми свідки того, що з цими людьми тут роблять. І якщо ми не приїдемо і не розповімо про те, що з ними роблять, ніхто не приїде і не розповість. І це настільки проста ідея -  не потрібно 5 років вчитися на журфаку, хоча журфаки я поважаю.

Часто молоді люди вже на другому курсі хочуть йти в поля працювати, бо історія ж не чекатимуть, поки ти закінчіш університет.

Світлана Бевза, дизайнер

Щоб визначитися з професією, коли тобі 16, треба згадати те, що найбільш подобалось в дитинстві. Коли мені було роки 4, я знайшла мамині олівці, там було більше 30 кольорів. Вони були такі красиві, що я просто любила дивитися на них. А потім почала малювати, і так сталося, що малювати я почала дівчат в сукнях. І я сказала мамі, що я хочу стати дизайнером одягу.

Коли нема досвіду, немає страху. Я просто дуже хотіла це розпочати. У мене на той час був оверлок, якась швейна машинка, не було офісу - в принципі нічого не було. Я пішла в банк, і мені тоді банк дав якимсь чином 5 тисяч доларів. Я зняла в підвалі приміщення, знайшла конструктора, знайшла 2-х майстрів. Тоді мені здавалося, що в добі 28 годин. Це було тотальне захоплення роботою. У мене не виникало запитання, чи я хочу, але виклик був у тому, чи я зможу.

За 10 років, крім дизайнера одягу, я адміністратор, конфекціоніст, логіст, експорт-менеджер, іноді юрист. Результат колекції на подіумі - красивий одяг. Але, за цим одягом суто моїх стоїть 90 відсотків організаційних робіт і лише 10 відсотків творчості.

Тетяна Абрамова, власниця і директор Будинку моди «RITO»


Випадок приходить не випадково. Я познайомилася з дівчиною, яка працювала в трикотажному ательє і робила за індивідуальними замовленнями неймовірно красиві речі. Це була епоха 90-х, дефіцит, сірі, бляклі, абсолютно нецікаві речі. А я приходила до аспірантури в шикарних вбраннях і викликала захоплені компліменти подруг і колег. І тут у мене народилася ідея. Я зрозуміла, що хочу створювати такі речі тисячами.

У багатьох дівчат може бути таке - у них ще немає своєї мрії. Вони ще не придумали, що вони хочуть в цьому житті. Але вони повинні придумати хоч якусь мрію і рухатися до неї. І ось на цьому шляху вони обов'язково придумають, чому вони прийшли в цей світ, яка їхня місія.

Найважливіше - це оптимізм. Якщо тебе будь-яка невдача може вибити з сідла, то напевно, треба не займатися своїм власним бізнесом, не намагатися управляти цим кораблем в шторм. Треба просто піти в команду, де ти будеш хорошим, цінним співробітником. Не всі можуть керувати, але не всім треба керувати.