Автор: Анастасія Кареба

Саша Рубан – представниця новітньої епохи українського анімаційного кіно. Наразі вона працює над проектом, який чекають не тільки в нас, але й у світі. І це – «Мавка. Лісова пісня». То перш ніж поринути у цей текст, в якому Саша відверто говорить про шлях режисерки у чоловічому світі, правила гри, ділиться думками стосовно скрипки та психологічних маніпуляцій, розказує про створення «Мавки» та власної серії футболок, ми радимо тобі подивитися тізер «Мавки».

Як це – бути режисеркою анімаційного кіно в Україні?

Почну з того, що між хлопчиком-режисером та дівчиною-режисеркою дійсно є різниця. Бо одні хлопчики, а інші дівчинки. (посміхається) Бути режисеркою – це все ж таки жити в чоловічому світі. Але зрозумійте вірно. Просто навантаження в цій професії великі і задля того, щоб їх успішно пережити і видати гарний результат потрібно забути про свою жіночу натуру і, вибачте, відростити собі міцні … нерви. Тобі треба бути сильною морально та фізично, швидкою і водночас дуже лабільною. Жінці, аби стати профі в своїй області, доведеться вибудувати в собі певні чоловічі риси, бути стійкою, перестати емоціювати та вмикати в собі диктаторку у разі потреби.

Саме тому більшість менеджерів на кіностудії – це саме  жінки, бо вони дуже уважні, відповідальні, гнучкі та можуть знайти підхід до кожної людини в колективі.

Багато чоловіків скептично ставляться до жінок та часто-густо вважають їх слабенькими. Фізично – так, ми слабші. Ми не можемо взяти лопату та перекопати гектар землі. Але ми можемо зібрати команду та організувати її, щоб вона прокопала те поле. Режисер – це та людина, яка наймає таких копальщиків, знає де копати та як глибоко, що конкретно треба садити, аби врожай був крутим.

Взагалі, нехай кожен сприймає жінок режисерів так, як йому заманеться.  То справа кожної людини і мене це не турбує. Єдине, що для мене важливо – це крутий результат.

Які правила ти б зробила головними у своїй професії?

Перше й головне правило: поважай! Повага – це те, з чого мають починатися будь-які стосунки між homo sapiens. І ось чому. Повага – це аналог безпеки та антистресу, а неповага – це тиск. Людина, коли відчуває себе безпечно та спокійно, може створити креативну бомбу! А коли вона в стресі, до неї ставляться з неповагою та тиснуть – це жах. Навіть один із законів Мерфі говорить, що під тиском усе погіршується.

Друге: треба дивитися на те, скільки ідей кожна людина висуває, оцінювати якість цих ідей та якість роботи людини.

Третє: критикуєш – пропонуй! Критика заради критики – пусте.

Четверте: треба бачити талант людини та вкладати ресурси у його розвиток.

П’яте: допомагай, але дай людині зробити самотужки. Подякуй, дай цінний зворотній зв’язок, скажи, що треба поліпшити, але не виконуй завдання за колегу або підлеглого. Бо як інакше він навчиться, якщо за нього все будуть робити?

Ти казала, що справжній креатив не народжується під тиском. То в твоїй роботі немає стресів?

Щоранку разом зі мною прокидається стрес. (сміється) Але я сприймаю це як виклик. Зараз ми працюємо над дуже крутим проектом, анімаційним фільмом «Мавка. Лісова пісня». Багато чого нам доводиться робити вперше. Ось, наприклад, нам треба розламати кригу в зимовому пейзажі і це складно, тому ми шукаємо рішення, випробовуємо нові технічні засоби.

На твою думку, чи існує зовнішня мотивація?

Почну з того, що існує три засоби мотивації: гроші, інтерес, соціальна важливість.

Гроші наразі дорівнюють безпеці, особливо в Україні. Якщо людина не отримує гідні гроші за свою роботу, то вона взагалі не буде вмотивована. Бо коли не має що поїсточки, то їй не до мистецтва.

Інтерес – це те, що цікаво саме конкретній людині і в чому вона хоче розвиватися. Це саме мотивація і захоплення справою.  Людині, аби ставати професіоналом, треба завжди стикатися зі складними задачами.

Соціальна важливість – людина має знати, що її цінують, за неї вболівають та завжди підтримають.

Слухай, я зрозуміла, що хочу додати ще одне шосте правило: кожна людина в команді повинна мати право на помилку, але брати на себе відповідальність за цю помилку та виправляти її. Я вважаю, що коли ти помиляєшся вперше – це випадковість, вдруге – це вже твій вибір або, як кажуть у Кривому Розі,  «у тебя не все вальты в колоде».

 Я обожнюю аналізувати свої помилки і вважаю, що самокритичність мотивує на ще кращий результат. І звідси ж випливає ще одне правило: поцікався, чи ти можеш розширити зону своєї професійності та відповідальності. Завжди навчайся новому. 

Недарма ж існує така думка, що професіонал – це той, хто робить більше, ніж від нього очікують.

Саме так! А ще, у разі помилки він не стане шукати винного, але запропонує дієвий варіант вирішення проблеми. Ось це – профі! Мені здається, що бажання стати професіоналом має бути в кожного. Ми всі боїмося складних ситуацій, на які ми не можемо вплинути. І тоді в нас є варіанти: або пристосуватися та зрозуміти, як більше не потрапити у цю ситуацію, або зламатися. Але зламатися ми завжди встигнемо. В мене так само бувають дні, коли думаю, що більше я не зможу, втомилася, але все одно встаю та йду далі.

Як ти стала такою – сильною, сміливою, характерною?

Тобто, що зробило мене мною? Як завжди, все просто: втрати та великі радощі.  Я з дитинства відчувала себе … дивною. Мені було 4 рочки, коли я адресувала матусі наступні запитання – навіщо я живу, в чому сенс існування, чи була мати щасливою до моєї появи чи стала такою, тільки коли я народилася? В дитинстві я дивилася на дорослих і думала про себе – якщо всі все знають, чому нічого не змінюється? Я й досі над цим питанням замислююся.

А ще мене змінила музика та скрипка. Я самостійно записалася до музичної школи, коли мені було 5 років. Саме завдяки скрипці та моїм викладачам я стала тією, хто я є сьогодні. Олена Павлівна Таргонська стала моєю музичною мамою, а Юрій Абрамович Шильман – татом. Зустріч з надзвичайним викладачем, який вчить тебе розуміти не тільки музику, але й життя  – це щастя.

Ніколи більше я не відчувала себе настільки спокійно та гармонійно, як на сцені з оркестром. Це незрівнянні відчуття – ніби між тобою та Всесвітом утворюється безперервна єдність. Коли мелодія твоєї скрипки зливається з мелодією всіх інших інструментів, коли ви відчуваєте один одного через музику і створюєте разом цей дивовижний резонанс, коли ти бачиш, як одна сльоза скотилася по щоці віолончеліста, ти розумієш – це воно, ВОНО, магію створено! Я й досі шукаю таку справу, від якої б отримувала ті ж самі емоції та захоплення. Саме такого результату я намагаюся досягнути своїми екранними роботами – не вичавити сльозу в глядача, але торкнутися його серця та допомогти йому увійти в резонанс з тим, що на екрані.

Перестати грати на інструменті через травму було для мене великою втратою.

Тебе не засмучує той факт, що ти можеш вже ніколи не знайти це відчуття в іншій роботі?

Ні, не засмучує, бо це же було в моєму житті. Я маю з чим порівняти. В цілому, життя для мене – це велика пригода та занурення. Хтозна, що там очікує на глибині?

Мені от що цікаво – то як ти сама себе оцінюєш?

(посміхається) Я не відчуваю, що я якась особлива, талановита та надзвичайна – ні! Зі мною буває дуже складно, оскільки я буваю непохитною, дуже емоційною, беззаперечною, впертою.  Я знаю, над чим мені треба працювати, оскільки переді мною стоїть дуже велика мета, навіть хамська.

Яка це мета?

Через багато років я хочу працювати у Netflix та увійти до десятки топових креативних продюсерів та режисерів у світі, які керують створенням найкрутішого контенту на планеті. Мене приваблює не влада, але масштаб тих ідей, з якими я, маю надію, працюватиму. І мені також подобається різноманітність контенту Netflix та її корпоративна культура: «Ми не родина – ми команда крутих профі». Хочу бути серед кращих. Принаймні, я повинна спробувати.

А ще я мрію зняти короткометражний анімаційний фільм про Новий рік. Для мене це найулюбленіше та найчарівніше свято. Це буде добрий, світлий та трішки наївний фільм про виконання передноворічних бажань. Зараз для мене в Новому році вже немає тієї дитячої магії, але в цьому кіно я хочу відтворити ті дитячі відчуття.

А зараз в тебе не так?

Ні, не так, адже я знаю, що світ дуже жорсткий, вимогливий та не завжди справедливий. Але коли тобі 4 роки, ти ще не знаєш, що повинен боротися, аби вижити в цьому світі.

Чи є в тебе якесь категоричне правило життя?

Якщо впав – підводься. Спочатку спробуй 100 варіантів рішення проблеми, а потім ще 1 і вже як не виходить, то тоді ще разок, і тільки потім кидай ту справу.

Зараз ти працюєш над фільмом «Мавка. Лісова Пісня», про який говорять як про найочікуваніше кіно. На твою думку, в чому полягає унікальність та особливість цього проекту?

Це найочікуваніше кіно, оскільки Мавка – це архитиповий образ для нашої країни та культури, який одразу ж потрапляє у серця людей. Цей образ має декілька рівнів глибини. Перший рівень пов’язаний з українською міфологією, де існували чарівні лісові створіння. Потім Леся Українка надихнулася цими міфами та підняла їх на інший рівень культури та створила Мавку, героїню національного масштабу, про яку читає вже декілька поколінь українців. Третій рівень – це театри, вже більше сотні років ця п’єса лишається у репертуарі. Ще один рівень – це кіно. На мій погляд, всі ці рівні створили енергетичну воронку, яка й підтримує інтерес.

Але, знаєш, статус «найочікуваніший» трішки напружує.

Цей статус мотивує тебе чи тисне та обмежує?

Але тут головне вірно зрозуміти – де обмеження, а де вже тиск. Все одно не може існувати мистецтво без обмежень. Ті обмеження і є площина, в якій народжуються ідеї та цікаві рішення. А от тиск, то вже не є добре. Взагалі, я сприймаю таке очікування як виклик.

А сценарій «Мавки» вже дороблено чи постійно коригується?

Завжди щось буде дороблятися у сценарії, і це норма для кіноіндустрії. Що стосується будь-яких змін або доповнень, я за те, аби дослухатися до думки команди, але не намагатися догодити кожному. Для цього треба вміти дивитися на ситуацію, як кажуть, «зверху», трішки відсторонено. Треба мати сміливість, аби жертвувати чимось задля досягнення потрібного результату. Як колись казав мій знайомий: «Мацьонька, пам’ятай, режисура – це процес втрат».

Так це ж класно, що студія не закриває очі на результат і не робить за принципом «аби тільки випустити стрічку на екрани».

Так взагалі робити не можна! Є певні процеси, які потребують стільки часу, скільки треба. Наприклад, зламана кінцівка не може зростися за тиждень, як не прискорюй цей процес. Ми хочемо зробити класний та якісний продукт, а це вимагає певного часу. Ми також пам’ятаємо про те, що нас будуть порівнювати з найкращими, з лідерами анімаційної індустрії. Тому наша якість повинна бути на рівні.

Розпорядок дня режисерки – який він?

Хаотичний і кожного дня інший (сміється). Зазвичай я йду спати дуже пізно, адже я – класична «сова». Не лягаю доки не відповім на всі листи, аби люди, що почнуть працювати рано вранці, не чекали на мої коментарі.

А починається мій день зі стакану води. Потім перевіряю пошту та коментую багато різних напрацювань, шукаю рішення для складаних задач, раджусь з колегами, підбираю референти для різних відділів виробництва. Часто забуваю поїсти. Щодня в мене багато зустрічей, але іноді з’являється задача, яка потребує негайної уваги і тоді я відкладаю все та займаюсь тільки цією задачею. А потім звичайно треба опрацювати всі таски, що чекали на мене весь цей час. От тому я пізно й лягаю спати. Це замкнене коло.

Анімаційне кіно на етапі створення – це живий організм з хаотичними процесами всередині. Треба вміти дуже швидко переключатися між задачами.

А в тебе взагалі є вихідні?

Іноді трапляються (сміється). Але якщо в нас є дедлайн, наприклад, міжнародний фестиваль чи маркет, то ми всією командою працюємо без вихідних та спимо прямо на роботі. Я не сиджу вдома, п’ю чай та чекаю, доки мені відправлять матеріал. Я вважаю це втратою часу. Краще я буду в студії поряд з колегами, щоб вони не робили зайвої роботи. Я буду замовлятиму піцу та носитиму чай-каву хлопцям та дівчатам, що працюють, буду їм підтримкою. 

Тобто мультитаскінг – це основний принцип твоєї роботи?

Саме так. Я іноді розвиваю таку швидкість, що не можу зупинитися. В такі моменти відчуваю себе живою ілюстрацією вислову «я надто втомлена, аби працювати, та надто напружена, аби відпочити». Режисерську роботу над фільмом можна порівняти з атомним реактором – коли його запущено, не треба цей реактор вимикати чи зупиняти, але потрібно слідкувати, аби не рвануло.

Що ти робиш, коли дуже втомлена?

Це щоразу залежить від рівня втоми. Деколи я покричу, пну якийсь кущик, виплесну емоції, пожаліюся, а потім … повернуся та продовжу роботу. Деколи малюю футболки, дивлюся улюблені фільми чи перечитую улюблені сценарії.

А іноді просто хвалю себе та дарую подарунки. Буває й так, що через силу примушую себе не працювати. Не подивитися пошту та не братися за телефон – це ду-у-уже важко для мене. Я ж розумію, що трудоголізм – це невроз і з цим, людоньки, краще обережніше. Основний негативний наслідок трудоголізму – це навіть не втома, а емоційне вигоряння. Тож, не повторюйте цей трюк в реальному житті – залиште його професіоналам (сміється).

Як ти знайшла час ще й на створення футболок з аналогом системи Менделєєва, де є такі елементи як «Ex», присвячений колишнім хлопцям, «Di» дедлайній, «Pg» пегасій та багато інших?

Це моє хобі, що стало джерелом сили. Буває, що я просто неймовірно втомлююсь, але приходить якась ідея і я вже сповнена енергії і одразу починаю малювати. І це так круто, коли ніхто не стоїть між моєю фантазією та тканиною. Все відбувається за формулою: придумав – намалював – щасливий.  Ці футболки з елементами – це не про гроші, а про творчість.  Тому я не продаю їх, а частіше дарую тим друзям, хто в захваті від конкретного елементу.

А який твій улюблений елемент?

Певно це «Человечій» – елемент, який нечасто зустрічається, та «Коханій» – бо він про найголовніше. Я вірю в людей, бо вони прекрасні. Я вірю в них навіть тоді, коли вони роблять дурниці. (посміхається) Режисер Алехандро Гонсалес-Ін’яриту якось сказав: «Якщо всі люди зникнуть, то для кого ж я зніматиму кіно?». І я погоджуюся з Алехандро, адже без них все стає неможливим і непотрібним. І найвища мета моєї роботи – це не Netflix, звичайно, це зробити щасливими глядачей та нагадати їм про головне – про любов.