Ми зустрілися з Ольгою Руднєвою, директоркою Фонду Олени Пінчук, щоб поговорити про проект “Я Зможу!”, українських жінок і те, що їм заважає досягати успіху, про нікчемні стереотипи, з якими жінки стикаються майже щодня, про можливість змінити себе, впевненість та щастя. Читайте та надихайтеся!

Нещодавно ви написали статтю, в якій заявили, що в існуванні «скляної стелі» винні не тільки чоловіки, але й самі жінки. Невже жінка не допоможе своїй подрузі у кар’єрі?

Я досить часто спостерігаю за тим, як жінки ставляться одна до одної як до конкуренток. На відміну від чоловіків, ми ніколи не радимо жінку на керівну посаду та не обираємо собі жінок, на яких ми хочемо походити. І це дуже дивна історія. Ми це побачили і під час нашого проекту «Я Зможу» і зрозуміли, що в нашому суспільстві немає культури менторства, в нас не діє принцип взаємодопомоги між жінками. Я не можу це пояснити, але нам треба почати змінювати ситуацію. І не через клуби, де ми будемо тусити, спілкуватись і обмінюватись досвідом, а через створення прикладів. Якщо ми будемо більше демонструвати, якою має бути справжня взаємопоміч, то ситуація потроху зміниться.

А може, справа у тому, що жінка боїться? Вона допоможе подрузі дістатися до верхньої сходинки, а ця подруга потім зкине її з високої позиції?

Безумовно, це все – наші страхи та упередження, але мені завжди було важливо залучати в команду людей, які були б сильніші мене. Якщо нова людина буде гідніша за мене і в результаті посяде моє місце – це супер! Я знаю, що буду десь в іншій сфері розвиватися. Нам не треба боятися оточення сильних людей, бо разом з ними ми можемо і в собі щось підтягувати.

В Україні ще не розвинена модель кооперації, побудована на партнерстві, ми тільки приходимо до цього. Чим для вас є партнерство?

Для мене партнерство – це повага один до одного, це симбіоз, форма взаємокорисного співіснування. Коли дві людини разом ростуть, надихаються одна одною і стають кращими версіями самих себе. Коли одна людина дає, а інша тільки бере, тоді це вже не партнерство.

Як жінці, що зараз прочитала цю частину інтерв’ю, почати будувати нову систему взаємодопомоги, засновану на партнерстві?

В першу чергу, жодна з нас не може дозволяти собі сексизму.  У нашому суспільстві існує зверхнє ставлення до жінок, які не досягли чогось гучного або амбітного. Хтось може вважати, що жінка, яка 10 років провела у декретній відпустці та виховувала дітей (а у проекті «Я Зможу» є такі учасниці), не дуже й успішна. Але на мою думку, вона зробила більше за мене, директорки благодійної організації.

Це якась нова тенденція – зверхньо ставитися до домогосподарок та тих, хто між кар’єрою та родиною зробив вибір на користь родини. Звідки це в нас?

По-перше, це невпевненість у собі. По-друге, змінилась система оцінки жінок, з’явилися нові приклади успішних жінок, з якими тепер всіх порівнюють. Якщо раніше більше писали про жінок, як матерів, то зараз говорять лише про тих, хто світ змінює. Вся ця історія в медіа каже, що є якісь стандарти, яким має відповідати успішна та сильна жінка, що жінка повинна з великими амбіціями іти в бізнес та політику. Але не всі жінки цього хочуть! І це треба поважати. Мене обурює, що усюди це «жінка має бути» та «жінка повинна». Треба вже запам’ятати, що жінка нікому нічого не винна. Хоче вона виховувати дітей – чудово!

Дуже цікава ситуація трапилася з однією моєю знайомою, яка очолює відомий український благодійний фонд. Журнал «Forbes» три місяці готував з нею інтерв’ю. Наприкінці в неї запитали, скільки вона заробляє. І коли вона відповіла, що в неї немає зарплатні, «Forbes» відмовився від публікації матеріалу, бо стаття була саме про успішних жінок. Я тоді порадила їй відповісти, що з нею розраховуються не грошима, а врятованими життями дітей, яким допомагає фонд. Але моя знайома була дуже стурбована тим, що успіх жінок у світі зараз вимірюється лише у грошовому еквіваленті. Це все з-за того, що ми, жінки, ще не визначилися з власною системою цінностей.

Певний період часу я теж вважала, що «жінка повинна чогось досягти» в професійному плані. Але згодом зрозуміла, що досягнення існують не лише у бізнесі. Зараз для мене головне, аби жінка була щаслива і займалася тим, що її захоплює. Я хочу, щоб це був її вибір. Якщо ж вона відчуває, що це не її вибір, нехай долучається до нашого проекту і ми допоможемо їй реалізувати себе.

Яким чином на жінку тисне суспільство?

Вся справа у суспільних стереотипах та певних очікуваннях від близьких людей, яких жінка не хоче розчарувати. У дитинстві дівчинці кажуть, що вона повинна бути хорошою, що жінка повинна вийти заміж, народити дітей і зробити все це виключно до певного віку. Ніби в осіб жіночої статі є вмонтований таймер, якому вони мають відповідати.

Ми думали, що до проекту «Я Зможу» долучаться молоді дівчата 14-25 років. А прийшли жінки, які встигли народити дитину, вийти заміж, відпрацювати на роботі, на яку їх відправили батьки після інституту і яка ніколи не була роботою мрії. У свої 35 років вони зрозуміли, що ще не жили для себе і хочуть змінити своє життя. Це сильно мотивовані дівчата, які йшли на конкретних спікерів, були знайомі з їх історіями і задавали влучні запитання менторкам. Але мені здається, що нам не вдалося пробити бар’єр в їх свідомості та переконати учасниць у тому, що успіх і вони – це сумісні речі. Адже проблема полягає у наступному: коли ми бачимо успішну жінку, ми намагаємось знайти пояснення, чому вона успішна. І знаходимо такі аргументи – у неї батько заможний, вона вдало одружилася або виграла в лотерею. І це також стереотип, бо в реальності велика кількість жінок домоглася успіху без будь-якої зовнішньої підтримки. Я знаю, щоб змінити всі ці стереотипи треба прикласти ще більше зусиль.

То якими стали результати проекту?

Проект став результативним для певного кола жінок. А ми, звичайно, хочемо більшого, наша мета – достукатися до всіх жінок. Я дуже хочу зібрати всіх цих дівчат і сказати, що всі вони неймовірні, що в них є тільки одне життя і вони повинні  насолоджуватись кожним днем, любити своїх дітей і віддавати свої сили тому, що робить їх щасливими. Я хочу донести це до кожної жінки! Нам вдалося зробити це тільки для тих жінок, які власноруч шукали можливості та натрапили на наш проект.

Коли ми працювали з дівчатами вулиць, у нас була дівчина, яка втекла з дому та жила у під’їзді власного будинку, бо не могла жити з мамою, а батько в неї був алкоголік. У 14 років вона у підвалі народила дитину і принесла її мамі, людині, з якою вона жити не змогла. Як цей підліток буде виховувати свою дитину, якщо в неї немає іншого прикладу, окрім себе та своєї мами? Наша задача була показати, що може бути й по-іншому.

Я дуже хочу сказати великій кількості дівчат, що якщо ви не волієте в 20 років народжувати дитину, ви відчуваєте, що ще не готові до цього, то ніхто, навіть найближчі родичі, не має права змусити вас виходити заміж та ставати мамою. Дуже важливо, щоб жінки розуміли свої бажання і могли про них розповідати. Скільки жінок живуть роками з чоловіками, які фізично і психологічно над ними знущаються, але не наважуються розірвати відносини, бо навіть рідні люди кажуть, що не можна розлучатися, бо “так не прийнято в родині, в селі, в суспільстві”.

Статистика по насиллю над жінками в Україні дуже дивна – ніби ніякого насилля не відбувається, все гарно, все чемно і пташки співають.

Так, коли говорять про насильство, то мають на увазі здебільшого лише фізичне, але існує й багато різних видів психологічного насильства, яке не лишає сінців та відбитків. Одна дівчина в нашому проекті розповідала, як її чоловік над нею знущався. Він весь час казав, що вона божевільна. Вона пішла до психолога, щоб спитати, чи нормальна вона. І коли їй сказали, що все добре, вона зрозуміла, що треба бігти. І жінки живуть з цим роками, бо не знають, як це лишити, куди піти і як жити далі.

В Україні дуже багато дівчат цикляться на страху залишитися самотньою.

І це буде існувати й надалі, доки у суспільстві панують стереотипи про заміжжя і «жінка повинна».

Ви багато працюєте з особливими людьми – ВІЛ-інфікованими та залежними від наркотиків, і знаєте, що неприйняття себе та зневірення у власних силах дуже часто гальмує їх, не дає їм рухатися вперед. Як допомогти у такій ситуації?

Найкращою допомогою стане любов та тепле й чуйне ставлення. Можна ще надихнути людину якимось прикладом.

Я дуже часто говорю таким особливим людям: «Ти – це все, що в тебе є, іншого в тебе вже не буде. Можна прожити все життя у боротьбі з собою, а можна сказати «я такий, який є». Не подобається щось? Розвивайся у цьому напрямку! Було б бажання».

Найгірше, коли люди починають грати якісь ролі, а потім не можуть навіть згадати, які вони насправді.

Але ж існує принцип “Fake it till you make it”, тобто прикидайся кимось, а потім повіриш у те, що «кимось» – це й є ти.

Я не згодна. Ти не можеш вдавати, що розбираєшся в мистецтві, якщо це не так. Перший-ліпший знавець теми тебе викриє. Якщо ти бажаєш розбиратися в мистецтві, то ти йдеш до бібліотеки і читаєш книжки, шукаєш інформацію в інтернеті. Тобто ти не fake it, а make it насправді.

Чи є у вас якийсь план саморозвитку?

Взагалі немає. Я знаю, що це жахливо. Я дуже сильно сконцентрована на своїй роботі, це великий шматок мого життя, тому в мене є план роботи на цілий рік.

Я не можу сказати, що в мене є план прочитати певну кількість книжок, але в мене є план не проходити повз книжок, які мене цікавлять. В мене є план завжди обирати сторону добра і  відкликатися на прохання по допомогу. В мене є план не відмовлятись від нового, тому, навіть  коли ми на відпочинку, ми не сидимо на місці: то ми дайвінгом займаємось, то ми на мотоциклі кудись їдемо. Якщо зазвичай я прокидаюся о 6.00 годині ранку, то у відпустці часто прокидаюся о 5.00.

Як у вас вистачає енергії?

У мене її багато, це правда. Я ж не знаю, скільки мені відведено жити, тому хочу встигнути все по максимуму і не жаліти себе.

А втому ви відчуваєте?

Так, кожного дня.

В вас буває таке, що ви вранці прокидаєтесь і розумієте, що не хочете нічого робити?

Ні, такого в мене ніколи не було. В мене бувають дні, коли о 7 ранку я приїхала на тренування і не маю настрою для бігу, але змушую себе побігти і мені стає та-а-ак добре. Зараз дуже часто буває, що мене кличуть на багато заходів, але ввечері я вже нікуди йти не бажаю. Хочу прийти додому, почитати книгу або подивитись улюблений фільм. І всі організатори подій вже це знають, тому припинили мене запрошувати. (посміхається)

Як ви знаходите сили продовжувати вірити, що все буде добре після тих непростих історій, з якими ви стикаєтесь під час роботи?

Бо я знаю, що добро перемагає. Звичайно, є історії з поганою кінцівкою, коли люди помирають. Якось Олеся Жулинська прийшла до мене просити по допомогу для дівчини 29 років з раком крові. За неї дуже сильно бився її чоловік. І це так вразило нас з Олесею, що ми напрягли всіх наших друзів, зробили аукціон, продали картини. На аукціон прийшло 12 осіб, але нам вдалося зібрати необхідні 500 000 гривень. Ми знайшли препарати, які цій дівчинці дали безкоштовно. Все складалося якнайкраще, аж доки через 9 місяців нам не сказали, що її більше немає, рак переміг. Ти сидиш і думаєш, ну як так? Після смерті її чоловік сказав мені, що за ці 9 місяців вони дуже багато розмовляли і все з’ясували один для одного. І я зрозуміла, що вона прожила на 9 місяців більше, ніж могла, і це історія з добрим кінцем, бо ми знайшли людині ще 9 місяцив життя. А скільки коштує день життя людини? Чи є ціна життя?

Мрії, бажання або цілі – що у вас зараз в пріоритеті? Чи розділяєте ви ці поняття?

Не розділяю. Наприклад, цілі є моїми мріями. Деякі мрії стають реальністю не тоді, коли ти хочеш, а тоді, коли це потрібно. У мене немає нереальних цілей, а мої друзі кажуть, що треба ставити саме такі цілі. Але я реаліст і прекрасно розумію, що можливо зробити, а що ні. Хоча були у нас проекти, які мені здавалися неможливими, але завдяки людям з якими працюю, ми і з цими проектами впоралися.

Наприклад, ті мегаконцерти Елтона Джона, Queen, Брайана Адамса, які організував «АНТИСНІД». Ви коли бачили натовпи людей, що співають в унісон з виконавцями, ви усвідомлювали масштаб організованої події?

Ні, я в тот момент бігала по бекстейджу. Усвідомила все, коли прокинулась наступного дня, адже напереродні концерту та під час самої події я була дуже напружена, тільки про те й думала, аби нікого не травмували у натовпі, нікому не стало погано і ніхто не кинув пляшку на сцену. А цього року, коли ми привозили Елтона Джона, я сказала собі, що потрібно жити в моменті, не боятися нічого і насолоджуватися реалізацією проекту.

Я дуже вдячна, що в мене була можливість стати частиною таких грандіозних проектів. Мені просто повезло, що ці проекти впали на мене.

Ви щаслива людина?

Так, я дуже щаслива людина. У мене не було в житті жодного дня, коли я була б глибоко нещаслива. Звичайно, в мене були моменти, коли я втрачала близьких людей, але навіть такі дні не зробили мене нещасною. Думаю, що мені взагалі дуже щастить у житті.

У чому найбільше пощастило? Чи є одна річ, яка вирішила все?

Певно, це я сама. Я бачила дуже багато класних людей, у яких просто немає життєвої енергії. Мені пощастило прийняти себе такою і бути з собою в повному контакті та гармонії. Пощастило народитися в цей час, мати саме таких батьків та потрапити саме на цю роботу. Але знаєте, чого б я ще хотіла? Полетіти з Ілоном Маском на Марс.