В іржавій ванні плавала бездоганно біла сорочка. Порожнина наповнювалась водою, і здавалось, що в мокрій тканині хтось ворушиться. Бракувало тільки лику потопленої Кайлі Міног і саундтреку "ВАЙЛД РОУЗ".

Сорочку випрали, але виполоскати не встигли, - води в ванні було рівно стільки, щоб, черпаючи алюмінієвим ковшиком аби злити туалет, щоразу шкребти по шершавому чавунному дні і сколихувати змерзлу рибину на мілині.  Той скрегіт відлунював у колодязі санвузла від чотириметрової стелі, дряпав по спині і гулко вилітав  в кухню через вікно, на якому стояли коробочки від імпортного мила. Відбувалось це все у помешканні директора культового дотепер львівського підприємства, продукція якого, згідно з оптимістичною народною мудрістю, завдає людям меншої шкоди аніж вода, хоч відсоток води у тій продукції і не менший ніж у людському організмі. Проте навіть така впливова посада не забезпечувала цій родині цілодобового водопостачання.

Цілодобове водопостачання у Львові мали лише залізничники. Це пояснювалось вододілом і оповитою легендами закопаною Полтвою.

Проте, всупереч усім технічним характеристикам я маю свою параноїдально-патріотичну конспірологічну теорію.

Це була облога. Але не прямолінійна, така що викликає повстання, а хитро продумана. Всі мешканці надто вільнодумного і близького до кордону міста були прикуті до своїх помешкань з 6 до 9 ранку і з 18 до 21 вечора. Більше того, вони були прикуті до кранів, а не до польського радіо чи самвидавних книжок. Ніхто так добре, як львів’яни, не розрізняє інтонації водогону – його хрипи, агонії і останні щедрі плювки; нікому так, як нам, не знайоме вибухове закипання колонок, з яких навмисне витягали обмежувальні клапани аби вичавлювати гарячу воду до останньої краплі (я десь років з тринадцяти знала, де розкручувати цей страшний агрегат, аби полагодити його після такого недогляду). Кожен з нас хоч раз розморожував взимку труби в пивниці (бо знерухомлена вода швидше ставала льодом) і заливав сусідів (бо крани неуважно залишались відкрученими, коли вода закінчилась); у більшості досі зберігся рефлекс прати, мити, купати три години вранці і три години ввечері; всі намагаються мати хоч трошки води, набраної на чорний день (для колориту бажано в трилітрову банку) та й ніхто крім нас не відчує всім тілом панічність фрази «вода закінчується» (коли прання ще гора, а голова не мита тиждень).

За умов відсутності води в бутлях на продаж, нормальної побутової техніки і середньої кількості 4-6 осіб на один санвузол ідея такої облоги була абсолютно геніальною. Ніхто не  мав шансів зосередитися на шкідливій бездіяльності, якщо хотів бути банально вмитим, чисто вбраним і напитися вечірнього чи ранкового чаю. Надто пізнє повернення з дач і пікніків призводило до запровадження в галицьких родинах японської традиції купання (за старшинством), якщо щастило наловити ванну останньої надії, і хто б зважав на те, як драпає сідниці знищене іржею дно.

Якщо б хтось спробував обґрунтувати такий водний режим екологією і економією, то одразу йому заперечу. У більшості помешкань з усіх кранів текло на повну потужність, бо яка економія за умов планової економіки? Треба  використати на сто відсотків те, що скупо дають. Колись до Львова приїхав справжній індус у справжній чалмі і побачив, як ми миємо посуд під проточною водою. З його виразу обличчя я зрозуміла, що про ощадливість у екоресурсах ми не знаємо нічого.

Вода

Цінність води, насправді, абсолютно тотожна цінності свободи. Stay hydrated – основне гасло, яке переслідуватиме вас у спекотних країнах, як от у Австралії, де ризики посух змушують людей встановлювати у ванних кімнатах пісочні годинники, щоб приймати душ не довше двох хвилин. Монгольський мандрівник, який за два роки мав багато ризикованих пригод, найстрашнішим визнав епізод, коли опинився без води на день.

Якість питної води у водогоні – предмет конкуренції та складова престижу впливових міст та держав, бо це – ознака добробуту мешканців. Саме втамовуючи спрагу, ми відчуваємо як, проштовхуючи гострий камінь у стравоході, ковтки рідин пробиваються крізь шкіру безліччю невидимих крилець. Вода робить нас вільними. І ми можемо дозволити собі піднятися на ще один щабель розкоші: додавати до води особливу формулу смаку, газу і льоду.

Із зростанням населення Землі до 8 мільярдів прогнозується  ситуація, коли 2/3 населення на 1/3 суші можуть відчути обмеженість ресурсу води, зниження її якості, збільшення повеней та посух, зростання конкуренції за воду та цін на неї і, як наслідок – можливість конфліктів. До 2025 водогони міст вимагатимуть залучення 1 трильйону доларів інвестицій. Люди у всьому світі визнають проблему збереження води найважливішою серед екологічних. Усвідомлюють це і компанії, які з усією відповідальністю запроваджують водоощадні технології та підтримують науковців, які працюють у цій галузі.

Ділися своїми думками та враженнями у коментарях, знизу!