Хто пам’ятає, підтвердить надто юним для таких спогадів, що у 1992-му в нас не було Кока-Коли. Хотілося спершу написати, що у нас не було не лише її, а взагалі нічого, але це було би несправедливо, бо на противагу відсутності товарів загального капіталістичного вжитку, в холодильниках соціалістичного табору траплялися вражаючі врожаї органічно вирощених кабачків, а бувало і півлітрові банки браконьєрської  червоної ікри. Втім, яка дитина проміняє відсутні жуйки на присутню ікру – чи то овочеву, чи то благородних рибин?

Омріяні атрибути іншого життя проникали до нас дозовано: польські, чеські, угорські прикордонні гендлярі, друзі з НДР, фарцовщики з Одеси, талони у валютні магазини …  Хай і обтесаний певними рамками, їхній крам мав флер того всього чого нам бракувало тоді духовно і тілесно.  

Коли у 1986 році брат моєї однокласниці опинився серед перших радянських школярів, які відвідали США, то непідробний захват, яким я компрометувала батьків, викликали у мене саме описи привезеної ляльки з колінами, що згинаються, а не розповіді про особисте рукостискання Рейґана.

Очевидно, що чільне місце у ієрархії «а-ти-пробував?» посідали так звані м’які напої. Пляшкові і з апаратів ще мали якісь місцеві аналоги і кволі копії... Але бляшанка! Більшість громадян навіть гадки не мали як її відкривати, і взявши вперше до рук, поводилися так, немов зривають чеку з гранати.

Якось, коли мені довелося разом з дідусем відвідати у лікарні його брата, серед продуктів не рекомендованих до вживання, нам від нього дісталися кров’яна ковбаса і банка Кока-Коли. Треба зауважити, що ці продукти досі у мене в короткому списку улюблених і обидва я безкомпромісно вважаю корисними для здоров’я. Дідусів брат реабілітувався після інсульту, втратив мову і, усвідомлюючи, мабуть, що візити до госпіталю для мене зовсім не були приємними, вирішив мені у таки спосіб несловесно віддячитися. Він був ветераном війни, але також належав до протестантської церкви. Тож досі не відомо, чи то німецька гуманітарна допомога, а чи церковна виявилася джерелом крамольних газованих рідин у палатах старіючих героїв радянського союзу. Союзу, який саме переставав існувати.

Shayan_2

За рік після проголошення незалежності України –  у 1992 році,  літні Олімпійські ігри відбувалися у Барселоні і на червоному бляшаному скарбі, який мені дістався, анонсувався ще незвичний нам захід – акція для клієнтів. Головним подарунком була, власне, подорож на відкриття олімпіади. Ми вміли ділити дефіцитне – шоколадки Milka і пластинки Wrigleys на маленькі шматочки. Тому розпивання, а також інтригу лотереї я вирішила притримати до відповідного моменту – свого дня народження, тим часом ж написала Кока-колі зворушливого листа. Перша версія, мабуть, збереглася саме через те, що сімейна рецензійна комісія визнала її надто жалісливою. Почуваючися не менш, як Самантою Сміт, я відправляла конверт в нікуди. Мені здавалося, що за щілиною поштової скриньки прірва, чорна діра, що, навряд чи адресата буде знайдено. Було відчуття, що якась невидима стіна відбиває повідомлення з пост-комуністичного табору, як тенісні м’ячики у грі в сквош.

Це зараз я добре, хоч і стереотипно, уявляю Лондонський офіс, а у ньому Венді Джей Ірвін, відповідальну за кореспонденцію від клієнтів. Уявляю, як моє транслітероване прізвище звучить їй на китайське, тож пропускаючи літери вона називає мене Хайа Сіан, а вулицю Хмельницького перетворює на Хмвлнитского, вдаючися до збігу п’яти приголосних, бо хтозна, що в них там за мова у тій незнаній країні in the middle of nowhere – тоді ж ще навіть не було Google maps. Уявляю, як вона роздруковує листа на добротному жовтуватому папері – принтер у неї з тих перших небачених громіздких та шумних, але надійних чудомашин; як підписавши листа доручає інтернові покласти в конверт значок Salute to Customers з сердечком і Юніон Джеком (enc: CAW pin badge); як дзвонить у якийсь спеціальний відділ і з’ясовує, що офіс до якого мені варто звертатися з питань реєстрації фан-клубу Coca-Cola знаходиться у Німеччині – найсхіднішій точці Європейського континенту у якій їй доводилося бувати.

Уявляючи це все, я вже якось навіть робила спроби виліпити з Венді літературну героїню.

Shayan_3

Зараз я можу зайти на сайт і залишити відгук про більшість продуктів, які споживаю і отримати протокольну відповідь, але тоді, те наше листування в докомунікаційно-технологічну добу, було як рукостискання через залізну завісу на знак примирення двох цивілізацій і суспільних устроїв.

Ми спустошували перші ємності темних рідин бережно і трепетно, разом з ними нашими жилами ніби розтікалися Міккі Мауси, Плейбої і піратські американські фільми; доповнені запахом картоплі фрі, вони сповнювали нас особливим духом, провокували піднесені бульками до горла вигуки: I want to break free.
Невдовзі, Coca-Cola стала буденною і легкодосяжною. Ми з сестрою навіть жартуємо, що саме цей напій спричинився до статистично більших бюстів її покоління, яке уже росло, граючися акційними йо-йо Ґелаксі. Але очевидно, що впізнавана червоно-біла емблема несе в собі певний міжнародно зрозумілий код, а коли ковтаєш ці наймагічніші ліки від похмілля на ескалаторі десь у Берліні, тобі неодмінно усміхнеться хтось рекламно-гарний і скаже Prost.

Пишу ж я це, за іронією долі, саме забронювавши квитки до Барселони, до якої не потрапила дев’яносто другого.