Колонка Ольги Руднєвої для bit.ua

Люди дивляться на благодійність ніби це дуже захоплююча, натхненна робота, яка пробуджує в людині найпрекрасніші риси. Насправді все не так легко. Допомагати людям — тяжка та виснажлива робота зі своєю темною стороною розчарувань, невдач, горя та навіть смертей. Ольга Руднєва — директорка Фонду Олени Пінчук, розповідає bit.ua про те, як насправді працюють благодійні фонди, допомогу бізнесу, піар на ньому та чому щось робити краще, ніж нічого.

Тут нещодавно один чималий фонд з неоднозначною репутацією передав цілий парк машин швидкої допомоги. Я відразу поставила «лайк», потім подумала, повернулася і виправила його на «сердечко». А потім знову подумала, повернулася і написала, що вони молодці. Тому що вони молодці! Мої критично налаштовані друзі тут же написали мені у приват, що лайкати ось таке ось, не личить. Я перепитала, що саме мені не личить: святкувати нові машини швидкої допомоги чи ставити лайки під постами інших фондів. І тут відкрилася скриня Пандори.

«Все те, що я більше всього «люблю» протягом 15 років роботи у благодійності промайнуло в моєму месенджері за 15 хвилин»

Виявляється, що бізнес зобов’язаний. Просто мусить допомагати, віддавати, підтримувати. А ще краще, якщо цей бізнес й так звані благодійники почнуть чесно сплачувати податки, і тоді справедлива держава все всім придбає і всі будуть щасливі. І тоді взагалі не потрібні будуть всі ці благодійні подачки.

Відповідаю: ніде, в жодній країні світу держава поки що не може самостійно впоратися з усіма проблемами. Чим більш цивілізоване суспільство і чим більш розвинена держава, тим визначнішу роль в ній відіграє благодійний сектор. Я, звісно, виступаю за те, аби бізнес працював чесно і податки розподілялися прозоро. Однак у мене рука не підіймається заборонити бізнесу робити добрі справи, навіть якщо їм так наказує стратегія, сумління чи відділ маркетингу.

Але ми продовжили диспутувати. Виявляється, що бізнес в будь-якому разі більше витратить на піар. Моє «улюблене» висловлювання: «зробили добра на копійку, розігнали піару на мільйон». Ну і далі перелік із сумнівів і підозр про те, що там насправді рухає благодійником, меценатом чи бізнесом.

Відповідаю: Любі мої! Так, бізнес не робить нічого, що не веде до зниження ризиків чи не збільшує прибуток. На щастя, сьогодні у покупця чи клієнта з’явилася унікальна можливість продемонструвати бізнесу, що нам подобається той факт, що він повертає частину свого прибутку добрими справами. Ми, звичайні люди, які купують йогурт в магазині і пачку чіпсів на заправці, своїми 50 гривнями ми можемо надіслати бізнесу меседж: я буду купувати те, що має благодійну спрямованість. Я напишу гарний відгук про той бізнес, що думає про мене, інвестуючи у пандус, ліфт чи стіл для сповивання. Коли бізнес розповідає про свої добрі справи, він не лише допомагає своєму клієнту обрати його продукт: він демонструє приклад всім іншим, як треба робити. Це нібито сигнал всьому ринку: відтепер всі діють так. А покупець вже обирає серед всіх того, хто йому більш симпатичний.

«Варто говорити про добрі справи. Треба піарити добрі справи. І лайки під постами про добрі справи ставити теж треба, навіть якщо раптом це ініціатива вашого конкурента»

Але це ще не все. Виявляється, благодійність це «добре, хай вже буде», але чому так мало? Треба більше. Роками нас обкрадали, заробляли на нас, привласнювали наші активи, а тепер віддали жалюгідну частину того, що вкрали у нас.

Відповідаю: одиниця більше, ніж нуль. Окей? Навіть якщо вам здається, що винні більше. Навіть якщо ви вважаєте, що злодій мусить повернути все і ще й додати трошки від себе у якості моральної компенсації. Тож я вам повідомлю, що факт злодійства установлює суд, а рішення «скільки давати» приймає безпосередньо бізнесмен. І він, зрозуміло, може не дати зовсім нічого. Це його вибір. Але він може вирішити дати щось. І мені здається, що «щось» набагато більше, ніж «нічого», навіть якщо ми вважаємо, що всі нам винні.

Ще один стереотип: дали, але не на те, що треба. Ось тут у мені прокидається борець зі СНІДом з 15-річним досвідом, який за думкою мільйонів, витрачав гроші на «повій і наркоманів» замість того, щоби допомагати дітям і літнім людям. Я чую це 15 років. Ви можете собі уявити, скільки разів нам за ці роки говорили, на що треба витрачати кошти, і скільки експертів пройшло через наш офіс?

Відповідаю: благодійність зазвичай драйвиться власним рішенням самого донора. Інакше це не працює. Він повинен вірити. В проблему, в те, що він може її вирішити, в те, що саме він знає як. Якщо до тебе у кабінет прийшов Вася в окулярах і з портфелем із крокодилячої шкіри, і сказав: «Вам необхідно для іміджу рятувати слонів у Індії», а вас ці слони зовсім не беруть за душу, не відгукуються і не приносять радість, тоді краще гнати цього експерта Васю з його шкіряним портфелем подалі.

«У благодійній діяльності треба вірити в те, що ти робиш. Любити своїх клієнтів. Прощати їм їх недосконалість. Боротися за них. Бути готовим виходити на страйк, відстоюючи їх інтереси з піною у рота»

А це можливо лише тоді, коли в це віриш. Інакше — це одноразова акція і фото у Фейсбуці.

І наприкінці, моє «найулюбленіше»: їм там стільки платять, що могли би урізати зарплати і роздати на добрі справи. В цьому місці у мене починає йти кров із очей, тому що мені, чесно кажучи, теж непогано платять. І у мене є величезна мрія – зробити так, щоб всі, хто працює у благодійних організаціях отримували б такі ж кошти, як платять у бізнесі. Щоб нам більше не розповідали, що ми працюємо через мотивацію, що рятувати людей – це вже велика шана, і що ми розуміли, куди ми йшли.

Відповідаю: ви розумієте, як почуває себе людина, яка працює у благодійному фонді, який супроводжував клієнта три роки, а його підлеглий вмирає? Натхнення? Стимул працювати далі? Бажання знайти ще одного клієнта і довести всьому світу, що є випадки, коли все ж таки виживають? Ні, хай вам грець, ні. Ти відчуваєш відчай, біль, розчарування. Тобі іноді хочеться лізти на стіну від безсилля. Ви уявляєте, що відчуває людина, яка зібрала мільйон, щоб пробурити свердловину у Африці, запросила всіх, хто давав кошти, покликала десятки камер, а води у свердловині не знайшли? Вам здається, що він ляскає в долоні, як юний стартапер, який радіє своєму першому провалу? Ні! Він відчуває, що перед усіма винен. Що він поганий менеджер. Що люди більше не дадуть коштів не лише йому, а взагалі ніколи не виділять грошей на благодійність. І після цього треба знову йти на роботу, знову шукати гроші, знову рятувати людей. Але, якщо чесно, нам не треба доплачувати за це.

«Нам просто треба нормально платити, щоб ми могли бути експертами в тому, що робимо»

Я знаю, що писала про це мільйони разів. Але кожен раз, коли я чую упереджені думки скептиків, у мене починається дзвін у вухах і я не можу себе зупинити, щоби повторити ще раз. Давайте разом повторювати як мантру:

- Ніхто нікому нічого не винен;

- Одиниця більше ніж нуль;

- Говорити про добрі справи можна і потрібно;

- Рахувати чужі гроші — моветон;

- Розуміти, куди краще витратити мільйон - не соромно. Соромно розповідати: «Я знаю, як краще», замість того, щоби встати і робити, як краще;

- Добродійність — не волонтерство. Грошима, навіть благодійними, повинні управляти експерти.